?

Log in

No account? Create an account
Originally posted by v_n_zb at Второй день в промо висит репортаж про успешный Донецк
Оригинал взят у serzigzagser в Второй день в промо висит репортаж про успешный Донецк.
Выглядит это так:
Как живёт свободный Донецк! Большой независимый репортаж.
https://4.livejournal.com/76802.html

Автор комментарии чистит специально, реальность ему не нужна. Только выглядит это очень глупо, восхищённые россияне толпами хвалят пропагандистский пост.

Дам немного реальных фото...

Это донецкий супермаркет МЕТРО сейчас.





Читати більшеCollapse )
Читати більшеCollapse )


Читайте v-n-zb в социальных сетях   фбтвиттервк ок   ю




Неодноразово помічала кумедну штуку - про ту чи іншу Казку я мимоволі згадую напередодні дня народження акторів, які в цій Казці грали найбільш важливого для мене персонажа.
20 серпня. День народження Джеймса Марстерса.
Тепер зрозуміло, чому протягом останніх кількох днів мене не на жарт штирило по давній історії...
Щиро - мені ніколи не подобався Ангел. Не подобався від самого початку, коли альтернативи жодної ще не було. Не подобався ані персонаж - самозакоханий патетичний бевзь, ані актор - вайлуватий бурмило. Тому страждань Баффі зрозуміти не виходило. Анітрохи.
Коли Спайк з'явився вперше, я, відверто кажучи, всерйоз його не сприйняла. Зовсім. Ну майорить там щось незрозуміле, ну фарбоване, ну плащ... овва, в нього що, очі підведені? Фе, блазень...
От хіба що тандем з Дру трохи дисгармоніював з цим _несерйозним_ сприйняттям. Бо якось надто віддано недолугий жевжик дбав про свою схиблену пасію.
А потім... потім був Fool for love.
І все стало зрозуміло.
Навіть те, що добре ця історія не завершиться.
І що у фінальній битві "бобра з веслом" накладе фарбованою чуприною саме він - закомплексований вікторіанський поет-незайманка, яким в глибині своєї ще неіснуючої на той момент душі так і лишився півторасотрічний демон.
Потім було багато чого. Стрімке "олюднення" Спайка, неймовірно зворушлива лінія його дружби з Дон, те, як його знову й вкотре зневажали, ображали, відштовхували - а він знову й вкотре повертався, допомагав, захищав. Була нарвана серенада про "Спочити з миром". Була Баффі-ебьюзер... мені досі важко й боляче дивитися на те, як вона з нього знущалася. І ні, попри дівчачу солідарність, в мене не виходить повністю встати на бік Баффі у сумнозвісній сцені згвалтування у ванній.
А потім був сьомий сезон, який чітко й відверто робився "під Марстерса", і колишній легковажний фертик різав собі груди, розмовляв з Богом і з'їжджав з глузду на самоті у підвалі старої школи, і фізично боляче було від того, яким _окремим_ він був від решти банди, яким неймовірно самотнім.
А потім був Chosen.
Тоді, в часи прем'єри по "Новому", інтернету в мене не було. То ж про подальші походеньки в спінофі мені не було відомо. Натомість я ходила з лункою порожнечею в голові й серці, почуваючись так, наче в мене помер близький друг. І найбільше мені чомусь муляло навіть не те "Ні, не кохаєш, але дякую за брехню", а те, що Спайк так і не помирився з Донні. Зі своєю Нібблет. Що вона так і не встигла вибачитися перед ним.
Так, авжеж, потім я дізналася, що є продовження. Але в моїй картині світу воно зайве - як і комікси з усім тим дуром про космічні кораблі й іншими нісенітницями.
Так, авжеж, в моєму хедканоні спаффі разом - але спершу Баффі мусить пройти крізь випробування, аби дорости до того, хто так намагався дорости до неї, що виявився вищим на голову.
Спаффі разом - бо на це заслуговує Спайк. І попри те, що на це не заслуговує Баффі.
Спаффі разом - і це фото з реюніону мені подобається, бо легко уявити, що це не Сара з Джеймсом, а Баффі з Вільямом - який став людиною і тепер пише романи-бестселери.

З днем народження, luv.
You were amazing.
I'm TeamSpike.
After all this time.
Always.
Так вийшло, що я давно не писала сюди. Часу бракує на все, часу бракує навіть на сон.
Мій роман переміг у конкурсі; нагородження відбулося ще в травні, але мені досі складно повірити.
Але це станеться.
Це станеться.
Зовсім скоро роман вийде друком.
І ще дещо вийде... в мене буде врожайна осінь цьогоріч.
Я спілкуюся знову з Є.О. Так, тьотя Юля-Вітер-В-Голові, якщо ти це прочитаєш - а ти це неодмінно прочитаєш, бо продовжуєш сталкерити за кожним моїм кроком - можеш іти й гепнутися довбешкою об стіну, бо що б ти, курво коцана, не робила разом зі своїм недоумкуватим приятелем-недомірком Ігоряшею З Непристойним Прізвищем - я живу. Я пишу. Я перемагаю.І я спілкуюся з Є.О. І даю їй читати свої нові штуки. І вам цього не змінити, прицюцькуваті.
Отакі от справи.

А ще буває так.

А ще буває так.
Сидиш ти собі в парку на ослоні, працюєш зі смартфоном, робиш нотатки для нової п"єси. І тут поруч на лавку сідає мамзель років 25 з візочком і пуголовком років 1,5-2. І перше, що цей пуголовок робить - тягнеться до твого смартфона.
Авжеж, ти дуже ввічливо кажеш, що "не можна".
Але пуголовок настійливий. Пуголовок чіпляється липкими від щойно знямканої печенюшки пальчиськами за твій гаджет і починає тягти його до себе.
Відводиш пальчиська. І дуже ввічливо просиш матусю, яка розчулено споглядає за тим, як її нащадок анексує чужу власність, прибрати дитину.
І матуся така тобі у відповідь: "Дайтє тєлєфон, она посмотрєть хочєт. Ето же рєбьонок. Дайтє, вам что, жалко что лі?"
І вже сама тягне грабки до твого телефона.
І ви потім дивуєтеся, звідки беруться чайлдфрі?...

Лінгвістично-світоглядне

 Якби зараз мене попросили розтлумачити фразеологізм "Позичити в Сірка очі", я знаю, який приклад я б навела.
За приклад мені правили б росіяни, що нині приїжджають в Україну.
Ні, я не про іхтамнєтов і не про йобнутих комуняк. І навіть не про бойових бурятов.
Я про геть інших росіян.
Наприклад про немолодих молодих матусь із немовлятами, які їдуть "поновити ресурс" до Одеси чи Львова. Тих самих, що потім захоплено верещать в соцмережах про "ах-ах, мой горад у моря!!!111", "ах-ах, мой любімий Львов!!!111".
В світі цих самичок відсутня війна, яку їхня країна веде проти моєї. Їхній світ, світ цих новітніх дойче фрау, взагалі дуже затишний, зручний і комфортний. Рожеві поні, слінги, пєрвиє зубчікі у нових підданців хуйлоімперії, рецептики-флешмобики-базікання про яжемать. Крутецький в них світ. Стерильний.
І вони, ці гламурні пусечки-яжемамці, не бачать нічого поганого в тому, аби приїжджати зі своїми пуголовками "відновлювати ресурс" у знекровлену за їхньої безпосередньої участі, за їхнього мовчазного сприяння країну.
Бридота.
Але Бог усе бачить.

DW 10х07

І от поясніть мені, поясніть мені будь ласка, чому Мофатівського "Доктора" можна дивитися виключно тоді, коли він грає на полі РТД?
Так, вторинне. Так, усі ті ж самі ідеї, мотиви, меседжі. Але ж.
Але ж.
У наступній серії, я так розумію, на нас чекає "Рік-якого-не-було", ver.2.0.
Біллочці, судячи з трейлеру, аж кучері привели до ладу, аби більше скидалася на Марту.
У РТД Тенні був Space Jesus, у Моффата Твелф буде Space anti-Christ.
У РТД Тенні рятував Землю від схибленого Майстра, в Моффата Міссі з Кларою рятуватимуть Землю від схибленого Доктора.
У РТД була євангельска антиутопія, у Моффата буде... не знаю, що.

Фінал вчорашньої серії, до речі, вперше аж з фіналу п"ятого сезону з "I remember you!!!", був моїм. Неймовірно моїм. Саме так я відчуваю "Доктора", саме так я відчуваю Доктора.
ДІйсно, хіба ж Третя світова - це привід для того, аби продати власну душу?
От загроза життю Доктора - так. А Третя світова - фігня.
Як ж кльова Білл. Яка ж вона... яка вона РТДшна.

Tags:

Ну, власне...

...не те щоб я сумнівалася в якості цього конкретно тексту - але приємно.
Приємно, чорт забирай, коли тебе хвалить людина, чия точка зору для тебе важить.
Приємно навіть після всіх цих років.
Отже, штука вийшла гожа.
"Я завжди знала, що ти неймовірно талановита і всього досягнеш, мала".
Кумедно... оцю малу у свої нинішні майже 35 я сприймаю так само органічно, як сприймала у сімнадцять.
Сімнадцять... Господи Боже милий, половина життя.
Коли буде книга - подарую їй.


DW 10x01

Мені складно писати про теперішнього Доктора. Мені взагалі складно було писати про Доктора-від-Моффата, бо починаючи з шостого (другого Моффатівського) сезону в мене з ним повна ідіосінкразія. Але наразі ситуацію погіршує ще й те, що мені страшенно, просто страшенно подобається Дванадцятий-Капальді - зовні, я маю на увазі. Його очі, його руки, його міміка й жестикуляція, його голос. А оскільки на данному етапі життя мені конче треба бодай щось позитивне, то я підсвідомо заплющую очі на всі Моффатівські фірмові "вибрики", щосили чіпляючись за такогопрекрасногоТвелфа.
Твелф-таки дійсно прекрасний, і в Капальді з камерою, повторюся вже вкотре, роман із NC стількинеживуть (особливо тепер, коли йому, схоже, підлікували очі, і вони не здаються більше запаленими, як у попередньому сезоні) , але ж...
Але ж.
Насправді, мені страшенно цікаво, які враження "Пілот" викликав у РТД.
Бо, дарма що в мене доволі жвава уява, я не в змозі прикинути, як людині-творцю дивитися на те, як інша людина, що претендує на звання творця, без жодних докорів сумління експлуатує його стилістику, образи, меседжі.
Бо "Пілот", за декількома виключеннями, - це повне й беззаперечне мавпування.
Це Моффат, який спробував працювати "під Девіса". Спробував, вангую, після того, як із тріском гепнулися донизу рейтинги, бо ж, як у нас кажуть, "дохазяйнувався газда до самого краю". То ж, судячи з того, що ми побачили на екрані, Моффат старанно, з нотатником і ручкою, передивився декілька епізодів від РТД, занотував все, що йому здалося "фірмовими фішками" попередника - і тепер усі ці фішки напхав до власної "творчості".
В результаті ми маємо не гламурну пусю-кісограму і не "скромну" вчительку в лахах з дороговезного бутіка, а дівчинку з working class. Яка навіть не вчиться в універі, а подає картоплю (привіт, Розо зі School Reunion), до того ж чорношкіра (привіт, Марто Джонс), та ще й язиката й не надто ідеальної зовнішності (привіт, Донно). А, і ще квір (Джеку, ти такий не один).
В результаті в нас підкреслена буденна звичайність університетського життя й Докторові лекції (щоправда, невідомо про що), монтажно запаралелені з тією самою картоплею - замість багатозначних екскурсів в минуле героїні.
В результаті в нас майже повна відсутність жартів нижче поясу - і мінімальна, як для Моффата, кількість прописних істин, щ промовлені "словами через рота".
В результаті у нас монстр, що підозріло нагадує одразу декілька РТДшних монстрів... і розв"язання проблеми також типово РТДшне.
Але.
Але.
Але.
Не працює.
Не працює воно.
Кожна деталь окремо у Девіса працювала - а у Моффата, який зліпив їх усіх до купи, вийшов Франкенштейн.
"Води Марса" я досі боюся передивлятися. І "Північ" так само. Дві найпотужніші Девісівські серії. І, авжеж, так важко було втриматися - і не поцупити ідеї з обох, і не скористатися і водою, і віддзеркаленням фраз. В результаті маємо не психологічну драму, а якийсь японський горрор. Ще й грим відповідний.
Білл звичайна, така звичайна? Working class? Ні, правда? А що це за розмова тоді була між Доктором і Нардолом про неї і про те, що Доктор має "not to be involved"? Що це за багатозначні натяки на Сьюзен? І вона сирітка. Авжеж, сирітка. Із сиріток так зручно робити Неможливих Дівчат і складні феномени часопростору.
Калюжа? Корабель? Корабель хоче полетіти? Окей. Чий корабель? Чому він там опинився? Чому ця Хізер так не вподобала університет, що хоче звідти забратися світ поза очі? Хоч півслова про це можна було сказати?
Отже, наш невтішний підсумок.
Деталі правильні, точнісінько за чужими лекалами - але, докупи складені, не працюють.
Не вийшла кам"яна квітка.
І навряд чи вийде.
Бо так завжди буває, коли намагаєшся працювати "під когось".

Господи, як шкода, що Капальді піде з цим ремісником-різником від творчості.
Як я хотіла глянути на нього з нормальним шоуранером.

Tags:

Творчість, тим паче поетична - справа інтимна.
І, як кожна інтимна справа, вона не терпить публічності. Усіх цих перформансів, танців з бубнами, усього цього багато галасу даремно.
Поезія - завжди тільки для двох. Для автора і для читача. Це їхня розмова очі-в-очі. І тому абсолютно недоречне втручання в цю розмову масовки - музикантів, художників, акторів.
Поезія - сама-по-собі і сама-в-собі. І усі ці модні нині "буктрейлери", асоціативні відео на задньому плані, музиканти, які меланхолійно бренькають на гітарах, поки автор читає в мікрофон власні твори - це милиці. Милиці й сухозлітка, якою автор недолуго намагається закамуфлювати недоліки своїх текстів, довести, що в них дійсно прихований сенс. якого там ніц немає.
Поезія - це не розумування. Не демонстрація своєї колосальної начитаності. Не нахаращені абияк розумні слова, що сподобалися власним "солідним" звучанням. Поезія - це авторська сповідь. А сповідь не буває ідеально-прорахованою й бездоганно зачесаною, Фрази для сповіді не добирають в словнику іншомовних слів. І в енциклопедичному словнику - також не добирають.
А отже те, що плодять сьогодні в промислових масштабах рускоязичниє поетеси міста М. - це НЕ поезія.
Це НЕ творчість.
Це комерційний проект, спроба продемонструвати власну крутість, відмивання батьківського бабла, тусняк для таких самих мажорчиків з претензією - але НЕ творчість.

щодо

Отже, підсумуємо. Якась мінорна релігійна громада має право поводитися на території України як їй заманеться, будувати що хоче на українській землі, не маючи на це жодного дозволу, знущатися з українських святих місць, кулуарними договірняками, в обхід всезагального громадського обговорення, проводити рішення про перейменування вулиць українських міст на честь своїх керманичів-очільників тоталітарних сект, домагатися того, аби їхні свята в Україні визнали державними, принижувати честь і гідність верних усіх інших конфесій...
... а всі, хто проти цього повстане - поліцаї і анти... самі знаєте, анти-хто.
Яка бридота.

До речі, різдвяний Дідух на центральній вулиці міста так і не з"явився. Це ж не оте от одоробно, яке таваріщ мер особисто встановлював з файною кумпанією...

Profile

by art deviations
martharee
Таїрні

Latest Month

жовтень 2017
S M T W T F S
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    

Syndicate

RSS Atom
Розроблено LiveJournal.com