?

Log in

DW 10x01

Мені складно писати про теперішнього Доктора. Мені взагалі складно було писати про Доктора-від-Моффата, бо починаючи з шостого (другого Моффатівського) сезону в мене з ним повна ідіосінкразія. Але наразі ситуацію погіршує ще й те, що мені страшенно, просто страшенно подобається Дванадцятий-Капальді - зовні, я маю на увазі. Його очі, його руки, його міміка й жестикуляція, його голос. А оскільки на данному етапі життя мені конче треба бодай щось позитивне, то я підсвідомо заплющую очі на всі Моффатівські фірмові "вибрики", щосили чіпляючись за такогопрекрасногоТвелфа.
Твелф-таки дійсно прекрасний, і в Капальді з камерою, повторюся вже вкотре, роман із NC стількинеживуть (особливо тепер, коли йому, схоже, підлікували очі, і вони не здаються більше запаленими, як у попередньому сезоні) , але ж...
Але ж.
Насправді, мені страшенно цікаво, які враження "Пілот" викликав у РТД.
Бо, дарма що в мене доволі жвава уява, я не в змозі прикинути, як людині-творцю дивитися на те, як інша людина, що претендує на звання творця, без жодних докорів сумління експлуатує його стилістику, образи, меседжі.
Бо "Пілот", за декількома виключеннями, - це повне й беззаперечне мавпування.
Це Моффат, який спробував працювати "під Девіса". Спробував, вангую, після того, як із тріском гепнулися донизу рейтинги, бо ж, як у нас кажуть, "дохазяйнувався газда до самого краю". То ж, судячи з того, що ми побачили на екрані, Моффат старанно, з нотатником і ручкою, передивився декілька епізодів від РТД, занотував все, що йому здалося "фірмовими фішками" попередника - і тепер усі ці фішки напхав до власної "творчості".
В результаті ми маємо не гламурну пусю-кісограму і не "скромну" вчительку в лахах з дороговезного бутіка, а дівчинку з working class. Яка навіть не вчиться в універі, а подає картоплю (привіт, Розо зі School Reunion), до того ж чорношкіра (привіт, Марто Джонс), та ще й язиката й не надто ідеальної зовнішності (привіт, Донно). А, і ще квір (Джеку, ти такий не один).
В результаті в нас підкреслена буденна звичайність університетського життя й Докторові лекції (щоправда, невідомо про що), монтажно запаралелені з тією самою картоплею - замість багатозначних екскурсів в минуле героїні.
В результаті в нас майже повна відсутність жартів нижче поясу - і мінімальна, як для Моффата, кількість прописних істин, щ промовлені "словами через рота".
В результаті у нас монстр, що підозріло нагадує одразу декілька РТДшних монстрів... і розв"язання проблеми також типово РТДшне.
Але.
Але.
Але.
Не працює.
Не працює воно.
Кожна деталь окремо у Девіса працювала - а у Моффата, який зліпив їх усіх до купи, вийшов Франкенштейн.
"Води Марса" я досі боюся передивлятися. І "Північ" так само. Дві найпотужніші Девісівські серії. І, авжеж, так важко було втриматися - і не поцупити ідеї з обох, і не скористатися і водою, і віддзеркаленням фраз. В результаті маємо не психологічну драму, а якийсь японський горрор. Ще й грим відповідний.
Білл звичайна, така звичайна? Working class? Ні, правда? А що це за розмова тоді була між Доктором і Нардолом про неї і про те, що Доктор має "not to be involved"? Що це за багатозначні натяки на Сьюзен? І вона сирітка. Авжеж, сирітка. Із сиріток так зручно робити Неможливих Дівчат і складні феномени часопростору.
Калюжа? Корабель? Корабель хоче полетіти? Окей. Чий корабель? Чому він там опинився? Чому ця Хізер так не вподобала університет, що хоче звідти забратися світ поза очі? Хоч півслова про це можна було сказати?
Отже, наш невтішний підсумок.
Деталі правильні, точнісінько за чужими лекалами - але, докупи складені, не працюють.
Не вийшла кам"яна квітка.
І навряд чи вийде.
Бо так завжди буває, коли намагаєшся працювати "під когось".

Господи, як шкода, що Капальді піде з цим ремісником-різником від творчості.
Як я хотіла глянути на нього з нормальним шоуранером.

Tags:

Творчість, тим паче поетична - справа інтимна.
І, як кожна інтимна справа, вона не терпить публічності. Усіх цих перформансів, танців з бубнами, усього цього багато галасу даремно.
Поезія - завжди тільки для двох. Для автора і для читача. Це їхня розмова очі-в-очі. І тому абсолютно недоречне втручання в цю розмову масовки - музикантів, художників, акторів.
Поезія - сама-по-собі і сама-в-собі. І усі ці модні нині "буктрейлери", асоціативні відео на задньому плані, музиканти, які меланхолійно бренькають на гітарах, поки автор читає в мікрофон власні твори - це милиці. Милиці й сухозлітка, якою автор недолуго намагається закамуфлювати недоліки своїх текстів, довести, що в них дійсно прихований сенс. якого там ніц немає.
Поезія - це не розумування. Не демонстрація своєї колосальної начитаності. Не нахаращені абияк розумні слова, що сподобалися власним "солідним" звучанням. Поезія - це авторська сповідь. А сповідь не буває ідеально-прорахованою й бездоганно зачесаною, Фрази для сповіді не добирають в словнику іншомовних слів. І в енциклопедичному словнику - також не добирають.
А отже те, що плодять сьогодні в промислових масштабах рускоязичниє поетеси міста М. - це НЕ поезія.
Це НЕ творчість.
Це комерційний проект, спроба продемонструвати власну крутість, відмивання батьківського бабла, тусняк для таких самих мажорчиків з претензією - але НЕ творчість.

щодо

Отже, підсумуємо. Якась мінорна релігійна громада має право поводитися на території України як їй заманеться, будувати що хоче на українській землі, не маючи на це жодного дозволу, знущатися з українських святих місць, кулуарними договірняками, в обхід всезагального громадського обговорення, проводити рішення про перейменування вулиць українських міст на честь своїх керманичів-очільників тоталітарних сект, домагатися того, аби їхні свята в Україні визнали державними, принижувати честь і гідність верних усіх інших конфесій...
... а всі, хто проти цього повстане - поліцаї і анти... самі знаєте, анти-хто.
Яка бридота.

До речі, різдвяний Дідух на центральній вулиці міста так і не з"явився. Це ж не оте от одоробно, яке таваріщ мер особисто встановлював з файною кумпанією...

Елементарно, Холмс

Стрічка на фейсбуці третій день дивується й обурюється через демарш Карлсона Ліванова. Мовляв, який жах, такий талант, скурвився, як можна...
А я - я не здивована. Зовсім.
Чому тут дивуватися?
Далебі, можна подумати, що йдеться по якийсь взірець усіх моральних чеснот, який раптом утнув бозна що.
Чи ви забули, що Ліванов - алкоголік зі стажем?
Чи ви забули, що він - батько вбивці?
Чи ви забули, що ця людина створила й всіляко підтримує культ себе-коханого, зухвало брешучи, що його "даже в Брітанії призналі лучшим Шерлоком Холмсом і далі ордєн"?
А між тим той самий "орден", яким так полюбляють вимахуватися прибецані лівановофіли і їхній кумір, Ліванов отримав всього лишень за "внесок у розвиток мистецтва". В чому можна без проблем переконатися, вивчивши офіційне формулювання причина нагородження на британському урядовому сайті.
Але ні. Це падло вже багато років бреше, що його "сама каралєва прізнала". І принагідно поливає брудом усіх інших акторів, що зіграли Холмса. Діставалося від тієї чорноротої потолочі і Дауні, і Камбербетчу, і Джеремі Бретту, якого вже й середи живих немає. І от за це останнє особливо кортить дати цьому вилупку про його проспиртованій пиці.
Наші підсумки.
Не може скурвитися той, хто завжди був курвою.
Тож - все логічно.

Яка в нас унікальна країна!

По-справжньому унікальна.
Без жартів.
У ній спокійно собі готує до друку книгу рускоязичних віршів істотка, яка "Украина" римує з "руина".
І ці вірші видадуть, не перейматеся. Розпіарене харківське видавництво. Правда, до того їх надрукує російська преса - зі зворушливою передмовою про те, як важко нині в бандерівській Україні утєсняємим по национальному прізнаку рускоязичним поетам.

Допоки оцих от прітєсняємих не почнуть по-справжньому привчати до того, що вони - меншина, майбутнього в цієї країни і її літератури не буде.

За півкроку до...

До чого, до речі?
До остаточного руйнування head canon, в якому Герой і Поет - дійсно удвох проти всього світу, де немає місця підтоптаним асасінкам-яжематєрям, де вимолене, вистраждане Диво не міняють на дрібне й банальне сємєйноє счастьє?
До повної деконструкції міфу - міфу про нетутешнє створіння, ельфійського підмінка, шлях до серця якого вдалося знайти одній людині в цілому світі?
До апофеозу постмодерністської гри - коли весело й завзято самі автори розбивають власне створіння на друзки?
Не знаю.
Зовсім не знаю.
Я з тих небагатьох глядачів, для кого "Шерлок" від ВВС ніколи не був просто розвагою, просто ще одним серіалом у переліку побачених за рік. "Рейхенбахське падіння" проїхалося по мені бульдозером - я й досі вважаю, що це глибока, страшна й геніальна історія про те, як заздрість, нікчемство, сірість, збившись у зграю, руйнують долю того, хто обдарованіший, талановитіший... хто просто не-такий-як-усі. І, як на мене, те, що Моффат і Геттіс не спромоглися на гідний катарсис після цієї історії - перша й найсерйозніша їхня помилка. Натомість ми вже два сезони дивимося розвеселий треш, химерний покруч бондіани й "Inception", шарварок з асасинами, бомбами з вимикачем, непереконливими лиходіями, вбивцею в якості морального компаса...
Мені пощастило. У мене впродовж усього свого часу була своя версія щодо того, чому все, що відбулося після Рейхенбаха, нам показують саме так. Ця версія здавалася мені достатньо стрункою й переконливою... і, як свідчать спойлери з передпоказів, вона була хибною.
Ну й нехай собі.
Нехай.
Але мені - от чесно! - неймовірно шкода, що останню проблему свого Шерлока Мофтіси бачать саме так.

"Шерлок" 4х01

Отже, "Шерлок".

Насправді, як мені здається, меседж усієї серії "Шість Тетчер" лишень почасти в притчі про смерть у Самаррі. Головне сюжетне навантаження - в тій фразі Мері про "Врятуй Джона Вотсона". І, авжеж у її продовженні - про Go to Hell, Sherlock.

Наші "плюси" сцену після титрів не показали взагалі - і пояснення, мені здається, в тому, що вони просто не змогли її перекласти до пуття. Hell - це, швидше за все, тут географічна назва, отже маємо омонім і гру слів. Не під три чорти вона його посилає - вона дає йому якусь підказку. Підказку, а який бік рухатися, куди треба поїхати, аби знайти відповідь на важливе питання. Яке? Авжеж, пов"язане з Моріарті, бов цьому серіалі всі важливі питання завжди пов"язані з Моріарті. І, вангую, в свій Hell Шерлок вирушить у третій серії. Що там у нас було на сетлоку? Острів, форт, гвинтокрил?

Але мене найбільше цікавить інше. Ця поїздка до Hell, поїздка, пов"язана із Моріарті, якимсь чином пов"язана і з іншою людиною. Людиною, яка для Шерлока є надважливою.
З Джоном.
У нас три пов"язані елементи: Моріарті-поїздка-Джон.
Щоб врятувати Джона, Шерлок має поїхати до Hell і зустрітися там із Моріарті.
Так, звучить надто спокусливо, аби Моффат дійсно щось подібне зафільмував.
Але є ще щось, ще спокусливіше.
Від кого чи від чого так конче треба рятувати Джона?
Від розпачу після трагічної загибелі Мері? Але до чого тут необхідність кудись їхати?
А що як... що як Джона й досі треба рятувати від Моріарті? Точніше, від чогось, пов"язаного з Моріарті?

І тут... тут я знову повертаюся до своєї давньої ідеї.
Що може робити Келвертон Сміт у ДРУГІЙ серії? У серії, яка у настільки короткому серіалі, як "Шерлок", має бути затишшям перед перед негодою? Чому для другої серії обрали одне з найдраматичніших оповідань Дойла ever? І, якщо Келвертона Сміта зважили вартим хіба що другой серії, то що ж тоді чекає у третій?
Який з Дойлевських сюжетів емоційно потужніший за "Помираючого детектива"?
Той самий, який, за хронологією Канону, йде за справою Келвертона Сміта.
Рейхенбах.
Моріарті.
У третій серії в нас - знову Рейхенбах.
У третій серії Шерлока має врятувати Джона.
У третій серії Шерлок має завершити тему Рейхенбаху, аби врятувати Джона.
Тема Рейхенбаха - це Шерлоків стрибок із даху.
Врятувати Джона - це нівелювати наслідки цього стрибку.
Вирішити останню проблему.
Прокинутися нарешті.

Цікаво буде потім перечитати, мабуть. Розумію, що збудеться навряд чи. Але ж - це єдиний логічний варіант розв"язання нашої... останньої проблеми.
Оригинал взят у bilozerska в "Запах диму, сніг і старе село..."
* * *
Запах диму, сніг і старе село,
І дорога, і ми на ній.
Це усе зі мною уже було,
Та забулося на війні.

Хто, коли, із ким і куди ішов,
Постирали багато літ.
У рифлених відтисках підошов
Проступали вода і лід.

Пахло димом, сирістю, і чомусь
Терпли плечі від вантажу.
Це десь там я, мабуть, і зупинюсь
І майбутнє наворожу.

Переламаний вибухами садок,
Стукіт серця, азарт і злість -
Я війну пережила задовго до,
А тепер мене побут їсть.

Та як давній запах, старий мотив -
Не згадав би, якби схотів -
Накладається пам'ять передчуттів
На реальність без відчуттів.

Мокрий сніг вкладається на ріллю,
Пахне димом і дежавю.
Я в слова ці запахи переллю,
Якщо вийду і доживу.

Олена БІЛОЗЕРСЬКА
грудень 2016

У всій цій історії стосовно і проспекту Бандери мені найобурливішим здалося зовсім не небажання товариша Шо цим проспектом ходити.
Обурило мене інше.
Те, як відреагував згаданий товариш Шо, коли його підняли на штандарт всі його колєгі з Літєратурного інстітута імєні Горького - усі ці рускоязичниє літєратори.
Як і рашкованські, так і місцеві, вічно упосліджені.
Вся ця туса дєятєлєй в єдіном, так сказать, поривє, почала товкмачити про караул, спасітє, свєтіло руской поезії бандьоравци чморят. При цьому Україну й українців ці результати колективного викидня потіпах з Твєрської називали такими словами... зрозуміло, якими. Окремо отримали україномовні українські поети.
І от, власне, те, від чого мене аж нудить.
У кожний пост рускоміровцев обіжений по самі помідори свєтіло товариш Шо набігав і розсипався подякою. Ще й розповідав - да, травят мєня, ніщаснєнького.
Йолки, це яким гівнотним мурлом треба бути, аби з присмоктом лизати дупу тим, хто ненавидить твою країну й твоїх співгромадян!!!
А ви кажете - проспект Бандери....

До речі вірші в нього - паршиві.
Розумування замість розуму.
Псевдолітература для псевдоінтелектуалів.

Tags:

Profile

by art deviations
martharee
Таїрні

Latest Month

квітень 2017
S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom
Розроблено LiveJournal.com